Доходить до завершення третій тиждень ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ в центрі Європи у ХХІ столітті, а не військової операції, і ми починаємо до певної міри «звикати»: до різноманітних новин про війну, до частих сирен вдень, а особливо вночі і над ранок, до переміщення і перебування в укритті, до шуму від військових літаків (ми живемо поблизу військового аеродорому), до вибухів від ракет. Як дорослі особи, які багато чого розуміємо, нам стає тривожно від усіх цих незвичних рухів, а як же ж себе почувають діти? Розуміється, чому велика частина матерів зі своїми діточками покинули свої домівки і переїхали в села, в гори чи покинули свою Батьківщину на невизначений термін. Це те, що переживаємо ми, в Івано-Франківську, а що ж казати про Харків, про Київ, про Маріуполь, про Чернігів… Люди, якщо і вижили (там є багато жертв, полеглих, убитих багато цивільних), то вони залишилися на вулиці, без нічого: без житла, без світла і тепла, без їжі і одягу… І це наслідки простої, так званої «військової операції» з боку Російської Федерації по «денацифікації» і по «демілітаризації» в Україні, це така «насильницька» любов старшого брата, як вони вважають і про це постійно брехливо і лукаво говорять усюди. Однак, звикати до цього стану не можна, мовчати на зло не можна, вдавати, що ми не бачимо всього того жахіття не можна, спостерігати здалека на це не можна, не співчувати і не відкривати своє серце, двері домівки і свого гаманця не можна… Бо така кровопролитна війна в один день може постукати і в двері Вашої країни, Вашої оселі…

ПРОДОВЖЕННЯ..

Консоль налагодження Joomla

Сесія

Інформація облікового запису

Використання пам'яті

Запити до бази даних