- Деталі
Вже за 9 днів - 27 червня будемо згадувати 28 новомучеників нашої УГКЦ, яких було проголошено блаженними папою Іваном Павлом ІІ під час його візиту в Україну у 2001 році. Готуючись до цього Ювілею, Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ пропонує спільно кожного дня відкривати для себе тих, хто життям та мученицькою смертю засвідчив свою вірність Богові, Церкві та українському народові.
Сьогодні хочемо познайомити Вас із двома мучениками зі Страдчу – о. Миколою Конрадом та Володимиром Приймою. Перший був парохом місцевої церкви, а другий – дяком.
Немолодий священик щойно відправив ранішню Службу Божу (було це 26 червня 1941 р.), як його попросили висповідати і причастити хвору жінку, що жила по інший бік села. Треба було минати шлях, яким тлумно відступали радянські війська. Супроводжувати його зголосився дяк, 36-літній Володимир Прийма.
Усе сталося уже на зворотній дорозі. Енкаведисти на конях перейняли священнослужителів і погнали їх шляхом. Страшна звістка вмить долетіла до дякової хати – від людей, що працювали на полях. Але жінку, погрожуючи, прогнали, і повели свої жертви далі. “У селі стався крик, плач, шум великий, люди біжать, не знають, що діється, – згадує зі сльозами Ганна Рак. – Рідний брат дяка пішов на гору і там в траві знайшов фелон і чашу. Тоді той фелон підняв, і чашу обтирав, і дуже плакав…” Якийсь час усі жили у тривожному невіданні. Шукали отця й дяка навіть у львівських в’язницях. Знайшли ж тіла мучеників біля села, у сосновому ліску Бірку. “Повезли їх на двох фірах у село, а там рев страшний, крик, усе село вийшло назустріч, дзвони б’ють, годі то було пережити”, – розповідає священик Степан Боровець, який 15-літнім хлопцем прислуговував о. Конраду.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- #НашимБлаженним20: Владика Никита Будка
- #НашимБлаженним20: Дрогобицькі мученики о. Северин Бараник, о. Яким Сеньківський та о. Володимир Байрак
- #НашимБлаженним20: сестри Згромадження святого Йосифа Олімпія Біда та Лаврентія Гарасимів
- #НашимБлаженним20: Василь Величковський
- #НашимБлаженним20: Петро Вергун
- #НашимБлаженним20: Преподобна мати Йосафата Гордашевська
- #НашимБлаженним20: «Апостол Сибіру» о. Олексій Зарицький
- #НашимБлаженним20: о. Іван Зятик
- #НашимБлаженним20: о. Андрій Іщак
- #НашимБлаженним20: о. Зенон Ковалик
- #НашимБлаженним20: «Парох Майданека» о. Омелян Ковч
о. Микола Конрад
Блаженний священномученик Миколай, страдецький страстотерпець
Священик Микола Конрад – професор, католицький богослов, філософ, суспільний ідеолог, духовний опікун молоді. Народився о. Микола Конрад 16 травня 1876 р. у сім’ї різьбяра в Струсові на Тернопільщині. Батьки багатими не були, тож не могли б забезпечити сину ані великих статків, ані кар’єри. Однак хлопець володів іншим – талантом, твердою вірою, працелюбністю, а вже з дитинства виявляв схильність до духовних практик. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіан, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували до Рима. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов’я.
Молодий отець-доктор (висвячений у 1899 р.) плекає здорові християнські цінності у підростаючого покоління – як катехит у Теребовлі, як гімназійний учитель релігії у Тернопільській гімназії. Відчував це своїм покликанням: “Моєю мрією було завжди працювати в школі, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи… Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою та ревно нестиму до кінця мого життя…”
Ще будучи скромним катехитом, о. М. Конрад у пресі сміливо критикує твір Івана Франка “Повість про сотворення світу”, написану із матеріалістичних позицій. Відтоді за ним утверджується слава католицького ідеолога.
У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській Богословській Академії соціологію, давню й новітню філософії, а з часом стає деканом філософського факультету. Ось яким його запам’ятав професор Василь Ящун: “Я бачу лисого, в окулярах, о.-д. Миколу Конрада, який був тоді вже в пізній п’ятдесятці, совісного викладача…, автора Нарису історії старовинної філософії в 3-частинах. Хоч о. Конрад не мав нічого спільного із конфуціянізмом, ми, як це часто буває серед студентів, “пришили” йому псевдонім “Конфуцій”. О. Конрад був щирим і розумним патріотом. Пригадую собі, як він з початком 1933-34 академічного року заохочував нас піти на віче студентів в Академічному Домі, в програмі якого було обговорення голоду в Совєтській Україні, та протиставитись можливому бешкетові комуністів, які бажали б зірвати віче. І багато з нас тоді пішло…”
“Чимала заслуга о. д-ра Конрада, – читаємо в статті о. В Кучабського “Жертви” (Богословія, т. 54, Рим), – успішне формування українського світогляду згідно з найвищими вимогами Божого правопорядку. Його діяльність у всій повноті виявилась під час душпастирювання серед української академічної молоді, у співучасті у т. зв. “Академічних Вечорах”. А врешті, незабутньою заслугою о. М. Конрада є те, що він на сторінках науково-літературного місячника “Дзвони” зумів скристалізувати українську ідеологічну думку…”.
Добрий духівник і сильний ідеолог, о. д-р. Конрад вмів віднайти ті патріотичні струни у юних душах, які вчили по-іншому сприймати Вітчизну: у контексті Божих законів. Його ім’я нерозривно пов’язане із Товариством українських студентів-католиків “Обновою”, духовним натхненником якої він був із початків. Гаслом членів товариства стало “Україна для Бога”, а назву було обрано, виходячи із популярного тоді заклику Папи Пія ХІІ, зверненого до всього католицького світу: “Обновити все у Христі”. Невдовзі після свого заснування “Обнова” згуртувала кілька десятків студентів львівських вузів і незабаром вийшла на міжнародний рівень.
О. Микола Конрад видав низку праць, найважливішими серед яких є “Молодіжна ментальність”, “Католицизм”, “Основні напрямки новітньої соціології”, “Лібералізм”, “Націоналізм і католицизм”. “Націоналізм і сучасний католицизм, – читаємо в останній, – є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности… до одушевленого чину… Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми… католицьке “Вірую” і націоналістичне “хочу” гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів’ялі серця…”
Страдч – напрочуд мальовниче село на Яворівщині, що віддавна славиться своїм підземним монастирем (печери ці стоять і понині), пам’яттю про дві тисячі закатованих татаро-монголами селян, яких, за переказом, оплакувала, об’явившись, Божа Матір, а ше – Хресною Дорогою, яку Пій ХІІ наділив Єрусалимськими відпустами. На самій вершині порослої соснами понад 350-метрової гори біліють мури храму Успення Богородиці, поблизу якого і поховано мученика за віру, священика Миколу Конрада. Якими ж несповідимими шляхами Господніми потрапив у це село блискучий професор й публіцист, духовний провідник львівського студентства?
Якось їхав 64-літній священик возом провідати сестру у Яворові. При дорозі побачив розгублених селян. “Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають”, – крикнув хтось услід. Вирішили, що отець за кордон втікає. Такі слова глибоко зворушили отця. Він зупинився… Дізнався від страдчан (бо це й було село Страдч), що залишились без душпастиря. Вирішив: залишиться тут (був вільний від праці, бо на той час Львівську Богословську Академію комуністична влада закрила). Коли віз сім’ю на плебанію, то, розповідають, старенька мама його дружини дуже бідкалась: дорога така далека, а гора – ой яка ж висока. “Люнечку, а куди ж ти мене привіз? – мовила перелякано. “Але ж дивіться, мамо, звідси так близько до Бога”, – заспокоїв стареньку.
Страдчани щиро полюбили свого пароха. Досі згадують про нього з неймовірним теплом. “То був справжній “пастир свого стада”, – розповідає о. С. Боровець. – Священство було у нього на першому місці. Це тепер на селі люди вчені, не те – колись. Але він був доступний до всіх. До кожного, від господаря і до найпростішого пастуха, був настільки толерантний, так виявляв свою зичливість, що про це люди і досі згадують”.
У пам’яті п. Петра Кошли отець залишився “сильно набожний, скромний, милостивий і безкорисний”. “Отець дуже мудрі були. А люди до нього так горнулися душевно, що я вам не вмію розказати, – ділиться п. Ганна Рак. – Такі були: і до Бога, і до людей. І як культурно народ вчили… Вони і дітей таємно росіянам хрестили (у нас на Королевій горі був воєнний табір), і з водицею до них ходили. Дуже за господарку думали – не про свою, але про церкву; так хотіли поставити її твердо, але не було коли…”.
Справді, не встиг… Чи передчував мучеництво? Розповідають, що отримавши на іменини від Насті Волошин (шанованої у народі, але офіційно не визнаної Церквою стигматички) червону епітрахиль, отець спитав у неї: невже його чекає мучеництво? Та відповіді не почув…
Через рік після трагічної смерті священика родина вирішила перепоховати його у металевій труні. Робили це вдосвіта – не знали, у якому стані тіло. «Було неушкоджене. Лежав, немов спляча людина», – засвідчив син покійного Володимир. Тож мощі мученика, сподіваються, є нетлінними і досі.
Володимир Прийма – покровитель мирян УГКЦ
Блаженний Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в с. Страдч. Батько, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати — Ганна Прийма. Охрещений в с. Страдч у 1906 році. Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при Митрополитові Адреєві Шептицькому. Був дяком і дириґентом у церкві с. Страдч. Одружився 10 листопада 1931 року з Марією Стойко. Батько чотирьох дітей. Брав активну участь у житті парохії. Взагалі, родина була взірцевою в селі, батько Прийми Володимира був дяком, його брати, Мирон і Максим, були священиками.
1930-ті рр. Третій ряд (стоїть посередині) Володимир Прийма, другий ряд (сидить посередині) о. Микола Вояковський
Свідки зазначають, що в четвер 26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і отець-доктор Микола Конрад пішли сповідати хвору жінку. По дорозі додому їх наздогнали НКВСівці. Страшно лаючись вони священика й дяка повели до лісу Бірок й там обох по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було дуже покалічене, побите, він мав поламані ребра. Дяк Володимир Прийма засвідчив свою віру в Бога мученицькою смертю.
Сім’я блаженного Прийми: Володимир, Марія та діти Анна-Ірена (1932 р. нар.), Роман (1935 р. нар.)
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну о. Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму проголосив блаженними мучениками Христової Церкви.
Синод єпископів УГКЦ, який відбувався у Вінніпезі (Канада) у вересні 2012 року, проголосив блаженного Володимира Прийму покровителем мирян. 26 червня 2013 року офіційно проголошено покровителем мирян-греко-католиків. Відповідну заяву від імені Патріарха УГКЦ Святослава (Шевчука) оприлюднив секретар Синоду єпископів УГКЦ єпископ Богдан (Дзюрах) під час всеукраїнської прощі до відпустового центру у с. Страдч, що на Львівщині. «Беручи до уваги норми кодексу Канонів Східних Церков, цим декретом, згідно із постановою Синоду єпископів УГКЦ, у рік, коли наша Церква звертає увагу на покликання мирян, торжественно проголошуємо блаженного мученика Володимира Прийму покровителем мирян», — йдеться у документі першоєрарха.
За матеріалами інтернет-видань
