Маленькій Катерині було років п’ять, коли їх з матір’ю вивезли до Німеччини на примусові роботи. То був 1942 рік. Пам’ятає небагато, навіть назву міста не пригадує, але дещо все-таки закарбувалося у пам’яті жінки. Про німецькі цукерки, працю, яка нищила людину та чутки, що завадили створити сім’ю – історія життя остарбайтерки Катерини Корфіль.

У Німеччині мама Катерини працювала на полі. На роботу йшла, коли донька ще спала, а приходила пізно ввечері. Жили у гуртожитку, по декілька сімей у кімнаті. З дітей, крім Каті, нікого не було. Дівчинка гралася на подвір’ї. Одна. Єдиною її подругою була сусідка-німкеня. Бачились через паркан. Німкеня працювала у себе на городі. Розмовляла з дівчинкою німецькою, але та нічого не розуміла. Пригощала Катю печивом, цукерками.

«Цукерки були у формі олівців, великі, пахучі, – згадує жінка, – я подякувати не вміла, не знала, як німецькою «дякую» буде».

Окрім розмов з німкенею, яких не розуміла, ще однією розвагою для дитини було ходіння по воду на водокачку. Погано ставлення німців не пригадує.

Коли у 1945 році повернулися додому, вже про роки у Німеччині й не згадували.

«Не було коли  й про що говорити, – каже Катерина Корфіль, – бо далі треба було працювати. Колгосп – знову ярмо на шию, праця забирала весь час і нищила людину».

Свого тата жінка не знає. Ніколи не бачила навіть на фотографії.

«Мама не розповідала, сказала – «помер» та я й більше нічого не питала», – каже пані Катерина.

Зараз Катерині Корфіль – 82. Мешкає у селі Голинь Калуського району Івано-Франківської області. Доля так склалася, що жінка залишилася зовсім одна. Сімейне життя не склалося. Причиною тому, як вважає жінка, стала її хвороба ще у молоді роки. У 17 років дівчина була паралізована. Через протяги на роботі. Працювала у цеху на лісокомбінаті. Чотири місяці дівчина була нерухома. Не ходила, не говорила.

«У нас в селі так казали: «Вже, як була слаба, то здорова вже не буде. Тому й хлопці цуралися», – зітхає пані Катерина.

Однак дівчина одужала. Влаштувалася на роботу у школі прибирати. Потім поїхала у Сибір. Там працювала на току. Про її хворобу й туди чутки дійшли.

Мама померла, коли жінці було 46. З тих пір пані Катерина живе сама.

«В мене нікого немає. Ні однієї душі, – розповідає жінка, – мені люди кажуть: «Добре тобі, чоловік не п’є, дітей годувати не треба». А я кожну хвилинку заповнити якоюсь роботою, аби не відчувати ту самотність так різко».

Франківський Карітас допомагає пані Катерині в рамках проекту «Покращення якості життя людей похилого віку-жертв тоталітарних режимів шляхом створення умов для залучення їх до активної участі у суспільному житті  та організація надання волонтерської підтримки для маломобільних та немобільних представників основної цільової групи».

Повідомила Юлія Федунишин

Консоль налагодження Joomla

Сесія

Інформація облікового запису

Використання пам'яті

Запити до бази даних